Освоєння Чехії українці почали не в 90-х роках минулого століття, а
ще в 20-х, коли після падіння УНР та ЗУНР багато українських
громадських та політичних діячів емігрувало в то-дішню
Чехословаччину. Як люди високого інтелектуального рівня, із активною
громадською позицією, вони не могли задовільнитись простою працею на
будовах чи заводах, а спрямували свою діяльність в інше русло. Це,
зокрема О. Олесь (Кандиба), Ю. Драган, Л. Мосендз, О. Латуринська,
О. Ольжич, О. Теліга, У. Самчук та багато інших поетів і прозаїків,
критиків, перекладачів, літературознавців. Багато української
інтелігенції працювало на гуманітарній кафедрі Карлового
університету в Празі, було також створено вищі навчальні заклади. Це
— Українська господарська академія в м. Подебради та відомий
Український вільний університет у Празі, дипломи якого визнавали в
цілій Європі. А навчались і працювали в цих навчальних закладах не
чехи, а українці, що свідчило про високий освітній та
інтелектуальний рівень тодішньої еміграції. І саме така еміграція
створила в 1925 р. унікальний, найбільший у світі музей визвольної
боротьби України, експонати та кошти для якого збирала українська
діаспора з Австралії та багатьох країн Америки і Європи. Серед його
засновників були такі визначні особистості як міністр Директорії і
посол УНР у Туреччині О. Лотоцький, генерал УНР М.
Омелянович-Павленко, історик Д. Антонович, голова союзу визволення
України С. Смаль-Стоцький, посол ЗУНР у Празі Д. Дорошенко та багато
інших.
Українська громада мала і свої музичні колективи, видавала
періодичні видання, молилась у своїх українських церквах. Тобто,
українське життя процвітало аж до закінчення Другої світової війни,
тобто до приходу Червоної армії та НКВС. Після 1945 року музей
закрили, церкви перевели в інші конфесії, вільний університет
емігрував за кордон. Всі, хто уник арештів і репресій, втікали за
межі країни, куди б не дотягнулась рука НКВС.
Друга хвиля українців з'явилась у Чехії в кінці 80-х років минулого
століття. У нас тоді жартували, що в Україні створюється Народний
рух за перебудову, а на Закарпатті — Народний рух за кордон. Це вже
були не ті українці. Вчорашні робітники і селяни, втративши роботу в
Україні, їхали в Чехословаччину в пошуках грошей та засобів для
існування. Основну масу заробітчан (часто безправних
туристів-нелегалів) становили аполітичні жителі Закарпаття.
Звичайно, такі тимчасові мешканці Чехословаччини були далекі від
думки про організоване українське життя. І багато років воно справді
ледь тліло. Залишки довоєнної еміграції, приноблені радянською
владою, не здатні вже були до активної діяльності, а представники
нової хвилі ще не освоїлись достатньо в цій країні, щоб активно
займатися громадськими справами. Тут знадобилася б допомога України,
але хіба нашим можновладцям було до цього? В Чехії колишнього
президента Л.Кучму та інших державних чиновників цікавили хіба що
теплі місця на курорті Карлові Вари, їм би взяти приклад із Росії,
яка, майже не маючи місцевих російських емігрантів, швидко
організувала діяльність російської церкви, радіо, школи, культурного
центру. За її підтримки ще кілька років тому масово продавали газети
«Инфо Прага» і «Русская Чехия». У Празі можна було легко купити
«Аргументи и факты», «Известия», «Комсомольскую правду» та ін. А
нещодавно вони випустили ще й російськомовний довідник «Золоті
сторінки». Тому наша молодь ходила на російську дискотеку, пила каву
в кав'ярні «Пушкин», розглядала російські матрьошки та радянські
військові сувеніри у багатьох крамничках в центрі Праги, купувала
російські аудіокасети та компакт-диски у російських
торгівельників.
Українського середовища майже не існувало. Можу навести власний
приклад: 2003 року я працював у Чехії з двома десятками українців,
ні в кого не зміг з'ясувати, де розташована греко-католицька церква.
Аж через чотири місяці, перед самим від'їздом додому, розшукав
її.
На щастя, не все так погано,як може здатися на перший погляд.
Останніх п'ятнадцять років не минуло марно. За цей час багато
українців настільки прижилися у Чехії, що й додому не поспішають
повертати. Багато з них живуть сім'ями, інші — створили нові сім'ї,
деякі ведуть власний бізнес та стали заможними людьми.
Право на проживання і працю отримало немало простих робітників,
науковців, службовців, багато молоді стало студентами. Ці люди вже
більш організовані і не зупиняються на досягнутому. Вони разом з
українцями діаспори почали створювати різні громадські організації.
В Чехії є вже три такі організації: Українська ініціатива,
Об'єднання жінок України і Форум українців Чехії.
Організації ці неоднорідні за своїм складом. Якщо в перших двох
актив складається, пере-важно, з галичан, то в останній входять
багато представників східної та центральної України, яких там
багато. Кожна з цих організацій по-своєму старається працювати для
нашої громади, зокрема, підготовкою та проведенням різних свят
(Маланки, Дня Матері, вечорниць, Дня народження Т. Шевченка та
інші.), організацією різних заходів (виборчі кампанії, лекції,
диспути, фотовиставки, концерти запрошених з України музичних
колективів, перегляди ук-раїнських кінофільмів, наукових
конференцій, екскурсій та ін.). Значна частина цих заходів
відбувається під час проведення днів української культури в Чеській
Республіці — в містах Брно, Пязень, Прага, Хомутов.
Діяльність українців настільки різноманітна, що вони вже мають
самодіяльний театральний колектив «Джерело», який налічує 25
учасників, дитячий гурт «Барвінок», ансамбль «Ігніс». Зовсім недавно
виник ще один український колектив «Підкова». Любителі хорового
співу об'єднуються в хорі Святого Володимира при греко-католицькому
кафедральному храмі св. Климентія. Налагоджується і спортивне життя.
Створена шахова команда, а футбольна команда «Форум» уже кілька
років є однією із кращих у Празі.
Формування національно свідомих українців неможливе без національної
освіти. Тому вже створено український дитячий садок, при
слов'янській школі створюється українське відділення для навчання
українських дітей з першого по 11-й класи, а для тих дітей, що
відвідують чеські дитсадки та школи, організовано суботню школу, де
молодь пізнає рідні пісні, звичаї, обряди, знайомиться між собою.
Щонеділі, після богослужіння греко-католицький вікарій о. Василь
Сливоцький проводить заняття з дітьми в церковній школі.
Зацікавилися українцями в Празі й вищі навчальні заклади, зокрема,
Київський Національний педагогічний університет ім. Драгоманова,
який відкрив філологічне відділленя.
Становлення нашого громадського життя в Чехії — річ не проста.
Багато є людей, які організовані в різні об'єднання, але
відчувається відсутність координації в їхній діяльності. На жаль,
наше посольство не виступає таким координатором, хоча після
Помаранчевої революції його діяльність стала більш прихильною до
проблем простих українців.
Великі надії покладають на створення «Українського центру», який мав
би бути своєрідним координатором. Таким центром зараз є часопис
«Пороги», що є єдиним друкованим органом українців у Чехії. Саме з
нього читачі дізнаються про життя громад, організацій, про різні
події культурного, політичного життя в Україні та діаспорі. А ще
журнал цінний тим, що постійно публікує різні коментарі чеського та
європейського законодавства, наприклад, як відкрити робочу візу,
отримати дозвіл на роботу, уникнути депортації та іншу інформацію,
яка може бути дуже цінною для наших читачів, які хочуть працювати в
Чехії і не мати ніяких проблем.
Степан СТОРОНСЬКИЙ
м. Борислав, на
Львівщині
журнал «Дзвін» №1(759) січень
2008р.
