Свого часу, працюючи над романом "Покута", я збирав невільницькі пісні українців, вивезених у німецьке рабство під час війни. Знаючи мій інтерес до такого фольклору, давня знайома, чия дочка нещодавно повернулася з Італії, показала мені книжечку на 96 сторінок, видану українською й італійською мовами з ілюстраціями Елізи Клеричі та Наталі! Кошлак із чудовим віршем-епіграфом Джанні Родарі "Місяць Києва":

Хтозна, чи місяць,
той, що світить Києву,
так само гарний,
як і місяць Рима?
Хтозна, чи це
той самий місяць...

          Двомовна передмова упорядника та редактора Ольги Вдовиченко має назву "Дякую!" Подяку заслужили, зокрема, співвітчизниці, які довірили їй свої вірші, а також італійка Дельфіна Лузіарді, "яка осяяла один із холодних туманних вечорів зауваженням: "Ці вірші чудові! Чому б не зробити з них книжку?"

          Перша допомога надійшла від палаццольської групи поетів "Метеора" — Інізера Кремскі та Фульвіо Фапанні, які знайшли комп'ютер Із кирилицею. Асоціація "ТеатрІсьєме" на чолі з її президентом Антоні Пальм'єрі та за допомогою міськради Палаццоло організували курси італійської мови.

          До видання цієї двомовної книжки долучилися й ентузіастки з різних жіночих організацій, а також комісія "Рівні можливості" на чолі з її президентом Мариною Дале. Не залишився осторонь і голова міста Бреша Паоло Корсіні.

          Усі ці люди відчули розпач і біль злиденних вигнанок-українок і допомогли донести крик їхньої душі до італійського читача.

          Їхні роздуми, почуття, свідчення, подані мовою поезії, — це жаль за життям, що змінилося в одну мить. "Писати вірші — то для нас справа майже звична, — зауважує Ольга Вдовиченко, — це частина нашої культури. Знімаємо напруження. В Італії багато наших жінок стало поетесами, щоб висловити, що відчуває жінка, яка роками не бачить власної хати і сім'ї..."

          Трепетно озивається душа Ольги Мокрій у вірші "Дочці":

У тривогах,
в клопотах насущних
Я Іду до тебе знов і знов. Все на цій землі
скороминуще —
Вічна тільки мамина любов.
Літо. Липень.
І розквітлий сонях.
І веселка з Пруту воду п 'є,
Я така щаслива нині, доню,
Що на світі ти у мене є!..
Пронизливо-тривожні думки безіменної поетки:
Наші руки не потрібні нині,
Тяжкий смуток, тяжко на душі,
Але кожен з нас в своїй чужині
Трошки України приберіг.
...Й розтягли її по всьому світу
не для гордості, а для хули...
Доки будуть в наймах її діти,
доти не підійме голови.
А ось  сповідальні рядки Ольги Козак:
На Україні лічаться хвилини:
у когось — похорон,
а ще в когось — хрестини.
А тут час зупинивсь і не ступає:
Бо ніби ти живеш,
життя ж — немає,..

          Цей альманах української жіночої невільничої поезії викликав у співупорядниці та перекладачки італійською мовою Дельфіни Лузіарді щире захоплення: "Це — оспівування багатьма голосами жіночої одіссеї, в якій біль повернення, себто ностальгія, полегшується не забуттям, а пам'яттю, яка відтворює дім і тут: ті хвилини й місця, де можна живитися своєю мовою, своїми звичаями, своєю їжею, — зауважує вона в передньому слові. — Це голоси жінок, які дорогою ціною платять за брутальність історії..."

          Тож пропонуємо прочитати хоч дещицю цього новітнього українського заробітчанського поетичного письма, що так густо й гірко розквітає під блакитним небом уже не чужої нам Італії. Може, в Україні стиснеться від сорому та болю хоч одне чоловіче серце...

Моїй донечці

Щовечора, донечко,
подивись у віконечко:
там на небі зіронька
ясная  горить..-
Знай же, моя донечко,
ясне моє сонечко,
я на тую зіроньку
дивлюся завжди.
Дивлюся і плачу,
з нею розмовляю,
з нею розмовляю і її прошу:
зоре-зорянице,
рідна  сестрице,
там, на Україні, приголуб дівча.
Приголуб за мене,
бо я на чужині, пригорни до себе,
бо не можу я.

Без імені

Не є досяжним

Хотіла подзвонити дочці,
що свій третій день
народження святкувала
без мене.
Металевий голос відповів,
що набраний мною
номер не є досяжним.
Хотіла дізнатися, що сталося
з моєю хатою за
три роки, відколи поїхала
звідти. Та жодна
душа не відповідала
на листи. Виходить, хата,
що викликала,
не була досяжною.
Хотіла дізнатися, що діється.
в моїй країні, поки
заробляю хліб насущний
на чужині. Та ніхто
не розказував усієї правди
про людей, що
лишилися. Отже,
моя країна стала
недосяжною.
Хотіла власними руками
збудувати життя так,
щоб нічого не бракувало
моїм дочкам, щоб
росли вони в спокою -
й достатку, й не
спромоглася. І не можу
зрозуміти, чому.
Невже хотіла занадто?
І гідне людини життя,
що викликала, є
недосяжним?

Ната Страньєра

Рушник

Вишиваю я рушник
у чужому краю,
вишиваю я рушник,
тихенько співаю.
Сльози ллються, як вода,
серце розриває...
не один це знає!
Вишиваю я рушник
чорними нитками,
вишиваю я рушник
дрібними сльозами.
Тут дороги всі мої
сходжені ногами,
тут печалі всі мої
і тривоги мами.
Ось візьму червону нитку,
вишию узором,
хай летить моя любов
небесним простором,
нехай знайде мою землю,
мою Україну,
нехай скаже, що до неї
я всім серцем лину.

Марія Сакуляк

Потім...

Потім все відлетить,
відкружляє в осінньому
шалі,
і обернеться в попіл,
і попелом у забуття.
Тільки нам не забуть дні
і ночі в далекій Італії,
Бо вони вже
вплелись в панораму
твойого життя.
Цей колючий
пейзаж із обличчями
сопок суворими,
І доріг, і котеджів
безкінечна в'юнка течія,
і подруг доброта, І робота, -
і смак помідоровий...
Тут росла і міцніла
справжня дружба
твоя і моя.
Починається день
за вікном Із простими
фіранками,
Твій нехитрий
спожиток — вузлик дум
і надій далина.
Ми пізнали ціну
трудних буднів гіркої
романтики,
І розлуки полин скуштували
до самого дна.
Може, скажуть
про нас, що погнались
за довгим карбованцем,
Тільки ти промовчи,
І у серці печаль погаси.
Досі сниться мені наша мила
і тиха околиця,
І усмішка твоя,
що приходить завжди
в мої сни...

Ольга Мокрій

Леонід Пастушенко, м. Вінниця
"Слово просвіти"