Григорій Селещук, секретар Митрополичої комісії «Справедливість і мир» УГКЦ, стверджує, що згідно з соціологічними дослідженнями лише 6% заробітчан не мають дітей. У більшості мігрантів є двоє і більше дітей. Це свідчить про те, що, оскільки Україну покинули 7 млн. її громадян, без батьківського піклування залишилися приблизно 7,59 млн. дітей, яким зароблені мамою чи татом гроші не допомагають, а навпаки шкодять.

          У ситуації, коли обоє чи хтось один із батьків працює за кордоном, часто можна почути закиди тієї частини населення, чия сімейна ситуація абсолютно протилежна соціальному сирітству: «та що з них виросте?», «о, мама за кордоном, а він присів на голку», «батьки важко працюють, а вона лише по дискотеках ходить» тощо. Прикро, адже ті попричеплювані ярлики часто провокують дитину до певних агресивних чи невмотивованих учинків. Тому завжди хочеться запитати: хіба ваш син чи донька не можуть долучитися до антисоціального прошарку під вашим батьківським крилом? Ні, скажете ви, моя не зможе, бо я її контролюю. А й справді, ви можете замкнути вашу дитину за сімома замками, заборонити товаришувати з «тими бандюками», зрештою, постійно втручатися в справи підлітка. Але, погодьтеся, що вберегти юну особу від згубного впливу телебачення, комп'ютерних ігор, школи та інших наявних у сучасному житті негативних елементів надто складно. І, на превеликий жаль, саме в найпоряднішій сім'ї, такій, що виховує дитину за всіма морально-етичними нормами, юнак може стати не на той шлях. Тож, не засуджуйте дітей, які за певних обставин виховуються самі в цьому зовсім нелегкому середовищі, бо, гадаю, їхнє світосприйняття до краю оголене, отож вони можуть легко піддаватися впливу (а це вже справа випадку - чи трапиться позитивна нагода, чи ні). Розгляньмо обидва випадки.

          Ситуація перша. Коли дитина залишається самотньою, то варто розглянути мотив т. зв. повного усамітнення (підліток замикається, важко контактує з дорослими, прагне перебувати в замкнених приміщеннях, котрі створюють ефект захищеності й недоступності, часто це втілюється у якійсь творчій зайнятості, писанні жалісливих віршів, виконанні наодинці сумних мелодій, прослуховуванні депресивно-меланхолійної музики, дівчатка ж можуть «заховатись» від самотності у книжках, жіночих журналах, романтичних мелодрамах тощо); а також протилежну ситуацію «навіяної агресії» - випадок, коли дитина накопичує негативні думки, прагне такої собі «помсти» всьому людству за те, що позбавило її батьків. Ще не сформована молода особистість може обирати різних друзів, і це надзвичайно велика проблема, адже таким «другом» може стати вигадана особа (в хлопців це може бути мужній кремезний друг, який часто [звісно ж, в уяві] рятує їх у певних життєвих ситуаціях, або силою якого він може похизуватися перед друзями). Коли мине підлітковий вік, дитина виросте, а "друг" її не покидає, то це може призвести до психічного розладу, який потребує серйозного психотерапевтичного втручання. Іншими небезпечними друзями можуть стати алкоголь, наркотики, випадкові статеві контакти тощо.

          Весь період свого розвитку від зачаття до повної соціалізації та ідентифікації себе як особистості дитина потребує батьківської уваги, ніжності, захисту, зрештою таких банальних на перший погляд, але дуже важливих розмов і запитань: «Як справи?», «Як минув сьогодні день?», «Що нового в школі?» тощо. Аби звільнитися від щоденних турбот, які часом перенасичують ще такий маленький мозок, дитина потребує розмов із батьками, взаєморозуміння, поваги, визнання певних вчинків позитивними, потребує також доброзичливої критики, бо все це становить процес найнеобхіднішої терапії в домашніх умовах. Діти заробітчан позбавлені цього. Вони шукають замінників того, чого їм не вистачає. Діти нібито й отримують такі собі подарунки: гроші, шоколадки, цукерки, одяг, та з характерним шарудінням пакунків вони не можуть усвідомити причину постійного нуртування почуттів у їхньому серці й поганого настрою, дивного блиску в очах... Зафіксована величезна кількість самогубств саме серед соціальних 15-17-річних сиріт.

          І знову ж виникає запитання: як дати дитині гарну освіту, одержуючи трохи більше тисячі гривень на місяць на всю сім'ю (тимчасом як, коли навчання у вищих школах потребує оплати, одягу для дитини, придбання підручників й інших витрат, які висотують сімейний бюджет настільки, що грошей бодай на сяке-таке харчування не вистачає)? Тож хтось із батьків (у гіршому випадку обидвоє) їдуть у пошуках кращої долі. А діти в той час ростуть, намагаються самоідентифікуватися, знайти своє призначення, вони вчаться самостійно приймати вже дорослі та серйозні рішення. А тим часом більшість із них «плекають» у своїй крихкій підсвідомості образу на батьків, що покинули їх напризволяще, що полишили їх у світі, який наче змовився, щоб їм нашкодити, вони ображаються на школу, в якій усе не так, як в інших. Відчуття   власної   неповноцінності, незахищеності, самотності призводить до поступового накопичення різноманітних комплексів, негативних думок, що потім переростають у погані вчинки. Таке покоління росте серед нас, а ми своєю неуважністю, постійним незадоволенням їхньою поведінкою, кепкуванням тощо дуже часто даємо поживу для його соціального «розмноження».

          Ситуація друга. Трапляються, скажімо, навіть позитивні наслідки соціального сирітства. Всю агресію та лють, як уже було згадано, дитина може «перекинути» в цілковито протилежне від злого русло: стати активним членом цього суспільства, в неї може виникнути бажання вчитися, працювати, жити повноцінним життям, творити добро, стати гордістю батьків, які перебувають так далеко. Ви, мабуть,, запитаєте: чому ж ці ситуації такі різні, чому в одних сім'ях відбувається одне, а в інших - інше? Однозначної відповіді на це немає. Є поняття внутрішньої сили, самокерування, волі, що існує в дитині від самого народження, і часом соціуму не вдається знищити цього в маленькій людині, а навпаки розвинути.

          Кого будемо звинувачувати в цьому: владу, лиху долю, економічне становище країни, яка,, до речі, існує саме завдяки грошам заробітчан? Мабуть, усіх одночасно! Але спершу спробуймо подивитись на це з іншої точки зору. Які кроки здійснюються в напрямку покращення вже такого типового для українців рабства?

          На сайті релігійної інформаційної служби України (http://www.risu.org.ua/) читаємо, що «в місті Дрогобичі на Львівщині вперше було організовано зустріч заробітчан із різних областей Західного регіону. Зустріч організував отець Василь Поточняк (головний редактор українського часопису українців в Італії «До світла»). «Ми робимо це для того, щоб заявити про себе, обговорити наші проблеми й подумати, як поєднати наші сім'ї. Ми фактично започатковуємо новий проект "Повернення додому", таке собі об'єднання сімей, - говорить священик. - Ми не можемо спокійно дивитися на той страшний геноцид нашого народу, на те, як наші люди пропадають на чужині. Треба якось їм допомогти».

          На зустріч запросили чоловіків і жінок-заробітчан, їхніх дітей, родичів й усіх, хто цікавиться цією проблемою. Присутні переглянули відеокадри з життя греко-католицької громади в Болоньї, почули відверті розповіді про заробітчанське життя, а потім поділилися на групи: окремо діти заробітчан, окремо вони самі, ще в іншій групі були їхні чоловіки й дружини. Висновки були несподіваними. Причиною виїзду, принаймні цих людей, на заробітки був, виявляється, брак любові між ними, брак розуміння й тих теплих слів, які підтримують у важких життєвих обставинах. А гроші - це вже наслідок. Діти визнали, що вони втратили дитинство, адже дуже рано на їхні дитячі плечі лягли додаткові обов'язки, вони мусили піклуватися про менших братиків-сестричок, а то й про батька, який ще частіше став зазирати у чарку. Так, їм потрібна та освіта, задля якої мати гне спину на чужині, але їм ще більше потрібна мама. Самі заробітчани зрозуміли, що вирішити якісь нагальні матеріальні проблеми родини - це ще не все. Грошей завжди бракуватиме, й це змушуватиме їх далі працювати на чужині. Час подумати про якесь кооперування зароблених коштів і створення маленьких підприємств, робочих місць для себе і своєї родини.

          І як колись, у важкі довоєнні роки минулого століття, священики дбали про економічний стан наших людей, так і тепер бачимо маленькі паростки цього. Адже першопричиною багатьох наших бід є неналежний духовний стан. За  кордоном наші люди ще більше потребують справжньої духовної опіки, бо вони перебувають у важких обставинах, «у дуже підступній клітці, - уточнює отець Василь, - в яку досить легко потрапити. Й лише дуже сильна людина, яка має міцний життєвий стержень, її обмине».

          Повернімось до дітей, чиї життєві приклади не сповненні оптимізму та перспективи. Діти заробітчан виросли. Одержали диплом. Батьки повертатись не планують… Довгі телефонні розмови з приводу того, що все ж таки робити далі... Є думки про те, що можна викинути диплом, поїхати до них, разом заробляти на всю родину, або ж залишитися таки тут, спробувати знайти роботу, скуштувати важкий хліб дорослого життя.

          Складно бути патріотом в державі, яка не цінує цього, в країні, якій байдуже, хто ти, де ти, який ти, і чи маєш ти бодай сьогодні трохи хліба, молока чи грошей на транспорт?.. Залишається одне - вірити, що з Божою допомогою прийде інший час, щось таки зміниться. Але для цього потрібно діяти, а не сидіти, склавши руки.

Віка Міщук