Період між двома світовими війнами вважається періодом другої хвилі української еміграції. Перша світова війна негативно позначилася на еміграційних процесах, бо українське населення опинилося по обидва боки фронту. Адже Росія й Австро-Угорщина належали до протилежних ворожих одна одній сторін. До традиційних труднощів поділу нації додалися страждання і втрати пов'язані з війною. Це, насамперед, масові мобілізації до війська, збільшення біженців, безперервні депортації населення з окупованих районів, арешти і переслідування "агентів" ворожої сторони тощо.

Однак основна перешкода для міграції була позаду. Дійсно, після того, як закінчилася перерва, викликана першою світовою війною, з 1920-го по 1930 рік за кордон ринула друга хвиля українських емігрантів. Ця хвиля отримала назву політичної еміграції. Цього разу Батьківщину покинули не тільки селяни, а й робітники, представники інтелігенції, ветерани армії Української Народної Республіки.

Після розпаду Австро-Угорської імперії Галичина була окупована Польщею, Буковина - Румунією, а Закарпаття - Чехословаччиною. Українців спіткали тяжкі економічні умови, які ще не раз призводили до масового виїзду за океан. З цією, другою хвилею, прибуло понад 67 тисяч чоловік. Вони оселилися не лише у степах Західної Канади, а й у великих промислових містах східної частини країни, де знаходили роботу на фабриках і заводах. Близько 200-250 тисяч українців опинилися у Західній Німеччині, втікаючи від радянської окупації. За сім років вони оформилися в таборах для "переміщених осіб" в окрему спільноту. Своєрідна держава в державі. Виникли таборові школи, майстерні, кооперативи, університет, преса. Розвивалася література, образотворче мистецтво, засновувалися політичні організації.

У різних країнах Європи залишилося близько 80 тисяч українців. Усі решта емігрували до США, Канади, менше - в Південну Америку та Австралію. Емігрантами були люди переважно молодшого та середнього віку, які пройшли крізь горнило боротьби і належали до інтелігенції. Це призвело до створення в діаспорі дуже динамічної структури, яка охоплювала все: від спортивного життя до літературних гуртків та видань. Частково активна українська громада охопила і попередні генерації емігрантів. Велику роль тут відіграли національні церкви - Українська православна й Українська греко-католицька зі своїми метрополіями, єпархіями, владиками, семінаріями.

У цей період більшість серед українських емігрантів становила саме молодь і ті, хто був не згоден з режимом, що встановився після війни на Україні, а також ті, хто зі зброєю в руках боровся проти радянської влади. Серед них були солдати і офіцери білогвардійських та українських самостійницьких формувань. Вони зазнали поразки у громадянській війні і змушені були відступати на Захід. Серед емігрантської маси тієї хвилі було багато прихильників Центральної Ради, директорії та Гетьманату. Вони розселилися переважно в Польщі, Чехословаччині, Австрії, Румунії, Болгарії, Німеччині, добиралися також до Франції.

Ця категорія емігрантів принесла до українських етнічних громад дух непримиренності й ворожості, особливо до тих, хто не поділяв їх політичних поглядів. Нереалізована ідея самостійності України надавала їхнім суперечкам особливої гостроти. Серед українських емігрантів було чимало колишніх військових, які переосмислювали свої погляди, що призводило до різних розшарувань.

Іншу частину емігрантів становили здебільшого великі й середні землевласники та члени їх родин, колишніх володарі промислових підприємств, торговці, священнослужителі, інтелігенти, люди вільних професій. Тобто всі ті, що не змогли змиритися з конфіскацією приватної власності, націоналізацією їхніх заводів і фабрик.

Знаходилися і такі, особливо серед інтелігенції, хто змушений був залишати Україну, оскільки не погоджувався з диктаторськими діями ревкомів, нехтуванням українськими культурними здобутками, руйнуванням віри і церкви. Серед них - відомі вчені Ю. Вернадський, Ю. Кистяківський, О. Грановський, В. і С. Тимошенки. Тільки за даними 1936 p., 700 українських мігрантів до США і Канади мали магістерські та докторські дипломи. Деякі з них повернулися на батьківщину,зокрема Михайло Грушевський. Усього ж під час другої міграційної хвилі з України виїхало понад 200 тис. осіб.

В еміграції опинився один з керівників Центральної Ради Володимир Винниченко, міністр освіти УНР Іван Огієнко та багато інших.

З кожним роком українська еміграція поповнювалася новими переселенцями. Але з кінця 20-х початку 30-х років еміграційні потоки з України майже припинилися. Справа в тому, що сталінський режим тримав мільйони людей у залізних лещатах. Він перешкоджав надходженню на Україну об'єктивної інформації про життя земляків за кордоном і не давав проникнути за межі України правді про те, що ж насправді діялося тут.

У той же час, із Західної України, особливо після приєднання її у 1921 році до Польщі, емігрантські потоки посилилися. Тепер джерелом постачання робочих рук на міжнародний ринок стали не тільки Східна Галичина й Північна Буковина, а Волинь, яка раніше входила до складу Росії.

Злидні на Україні, що була під Польщею, стали масовим явищем. Більшість жителів перебивалися випадковими заробітками. До соціально-економічного долучався й національно-релігійний гніт. Почалося масове ополячування українців. В усіх школах насильно запроваджувалося викладання польської мови, а українська занепадала.

Українське населення зазнавало культурно-просвітницької та релігійної дискримінації. Йому не дозволялося провадити церковні й народні свята. В 1926 році у Польщі стався державний переворот, і до в'язниць було кинуто 6 тис. українців. 500 чоловік загинуло, 1000 отримали поранення. Така політика панівних класів Польщі спонукала еміграцію українського населення.

У цей період дійсно посилилася емігрантська хвиля із Західної Волині та Західного Полісся, з територій, які увійшли до складу Польщі. За період з 1919-1938 рр. звідти виїхало за кордон майже 50 тис. чоловік, що становило понад 20 відсотків загальної кількості емігрантів з усіх західноукраїнських земель. І все ж головним районом еміграції українського населення до зарубіжних країн залишалася Галичина, особливо Східна. Це насамперед Бойківщина, Покуття, Лемківщина, з яких вибуло в зазначені роки понад 160 тис. чоловік.

Велика кількість українських емігрантів подалися до Німеччини. В основному це були полонені колишньої російської армії. Певний час вони утримувалися у спеціальних таборах для інтернованих. Долею цієї категорії людей займалася створена наприкінці 1918 р. в Києві Військово-санітарна комісія, яка згодом була перейменована на військову місію у справах полонених українців у Німеччині.

Загальна кількість українців у Німеччині у 20-30-х роках становила приблизно 15 тис. Сюди не входили українці-галичани, які влітку прибували до Німеччини на заробітки, а взимку поверталися додому.

Однією з найбільш організованих категорій українських емігрантів у Німеччині в 20-ті роки виявилась студентська молодь. Українські студенти навчалися в університетах Лейпцига, Мюнхена, Берліна. На початку 1921 р. там було засновано спілку студентів-українців у Німеччині, яка об'єднувала майже 120 чоловік, переважно наддніпрянців. Спілку фінансово підтримував Допомоговий комітет на чолі з Володимиром Винниченком і Богданом Лепким.

Вагомим здобутком української еміграції в Німеччині став Український науковий інститут (УНІ), створений у Берліні в листопаді 1926 р. Своє основне завдання керівництво інституту вбачало у розвитку української науки за кордоном, а також у співробітництві із західноєвропейськими вченими.

Відразу ж після свого заснування Інститут розпочав широку видавничу діяльність. Вже у 1927 р. стали виходити "Записки" УНІ, що містили розробки з різних проблем україністики. Всього їх опубліковано три томи (1927, 1929 і 1931 рр.). Паралельно Інститут видав дві збірки науково-інформаційних повідомлень. З кінця 1923 року в УНІ була започаткована серія українознавчих досліджень, а в 1933 році побачили світ перші номери його періодичних видань, що мали назву "Вісті".

Говорячи про другу хвилю української еміграції, слід відзначити таке явище як рееміграція. Вона полягала в тому, що у багатьох емігрантів з'явилася надія, що на Радянській Україні можна побудувати справедливе, демократичне суспільство. Тому на початку 20-х років почалася рееміграція на Україну. Особливо помітною вона була з Франції та США. Однак радянська влада не бажала на своїй території незалежницьких настроїв, з якими поверталися на Батьківщину українці. Їхні громади розгромлювались, а більшість із тих, хто залишився на Україні у 30-ті роки були репресовані.

Таким чином українці другої хвилі української еміграції відрізнялися від перших своїх попередників тим, що були освіченими людьми. Саме цим пояснюється їх швидке пристосування до нових умов життя і праці, а також активна участь у громадському житті. У міжвоєнний період українці їхали за кордон переважно з політичних причин. Осівши і утвердившись там, вони прагнули допомогти своїй батьківщині. Однак багатьом мріям поклала край друга світова війна.